6 січня 2026 року Україна схиляє голову перед пам’яттю легендарного українського поета, незламного борця за свободу, принципового правозахисника – Василя Семеновича Стуса.
Любов до України для нього була не гучним словом, а щоденним подвигом. Він жив Україною, дихав нею, страждав і боровся за її свободу, а своїм поетичним словом пробуджував у серцях співвітчизників почуття національної гідності, честі та відповідальності за долю народу.
За власні переконання Василь Стус заплатив надзвичайно високу ціну. Радянська влада заборонила його творчість, не пробачивши поетові його українства, відкритої правди, непокори та внутрішньої свободи. Він не вмів і не хотів «гнути хребта», не зраджував себе й не поступався совістю, відкрито критикуючи тоталітарну систему.
Із 47 років життя 13 років Василь Стус провів у слідчих ізоляторах, таборах, камерах-одинаках і карцерах – у Сибіру, на Колимі, в Магадані. Там, у нелюдських умовах, він виявив дивовижну стійкість, мужність і духовну незламність.
Поет свідомо обрав шлях беззавітного служіння рідному народові. Йшов тернистою дорогою, приймаючи численні удари долі, але не зрадив свого покликання. Навіть у неволі він створив сотні віршів, публіцистичних текстів, листів протесту, перекладів із європейських літератур. Більшість його поезій було вилучено й знищено, і лише деякі з них дійшли до волі через листи до дружини.
«…Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу одстояти до загину» (із «Таборового зошита»)
Представник українського культурного руху шістдесятників, Василь Стус загинув у вересні 1985 року під час другого терміну ув’язнення – у карцері. Його життя і смерть стали символом жертовності, духовної сили та безмежної любові до України.