Чорнобильські дзвони у душах гудуть…
Чорнобиль! На сполох давно вже не б’ють…
У вічність пішли молодими герої…
О світе, благаю, хоч їх не забудь!
Іван Редчиць
26 квітня 1986 року над квітучим Поліссям у нічне небо здійнявся зловісний вогонь радіаційного вибуху на Чорнобильській АЕС. Цей день назавжди змінив долі сотень тисяч людей – розділив їхнє життя на «до» і «після», сколихнувши весь світ. Відтоді в життя мільйонів увійшли слова: радіація, зона, ліквідатор, відселення…
«Чорнобиль» – це мука і трагедія, подвиг і безсилля, пам’ять і нестерпний біль. Він промовляє тисячами голосів: ліквідаторів, які пішли з життя, борючись із тяжкими хворобами; очевидців трагедії; вимушених переселенців із найближчих сіл; дітей – жертв радіації. Це мальовничий, давній поліський край, убитий радіацією, – край культурного, природного й мистецького спустошення, знищення вікових традицій і побуту.
Гіркі чорнобильські дзвони не стихають уже 40 років. Ліквідатори, переселенці, люди з інвалідністю, дорослі й діти – навіть ті, що народилися після аварії, – і досі змушені пити гірку полинову чашу її наслідків. Спогади пронизують серце болем, застерігають і нагадують про тих, кого катастрофа забрала одразу, і про тих, чиї життя вона зруйнувала згодом. Пам’ять не терпить фальші чи показухи – ми пропускаємо Чорнобиль крізь серце, осмислюючи його як трагедію людських доль і як один із найстрашніших злочинів радянської системи.
Вічна шана й низький уклін героям, які, попри невідомість і смертельну небезпеку, ціною власного життя та здоров’я стали на захист людства.
Прийде час, і світ побачить Чорнобиль не лише як територію трагедії, а й як простір історії та культури України, що потребує глибокого осмислення, збереження й відповідальності. Відкриється новий, важливий вимір історії зони відчуження.
Україна пам’ятає. Україна цінує. Україна дбає.