У переломні моменти історії, коли вирішується доля народу, кожна нація шукає опори у своїх пророках. Минуло 165 років від дня смерті Тараса Шевченка, але для українців не було й немає пророка більшого. У найтяжчі часи для країни ми звертаємося до творчості Кобзаря. Його слова й сьогодні звучать напрочуд актуально, ніби поет живе поруч із нами – спостерігає, викриває, застерігає, пророкує.

Нетлінна творчість геніального сина України та безсмертна сила його таланту вражають глибиною думки й проникливістю слова, мужністю і ніжністю лірики, гостротою вислову та пісенністю віршів. Самовіддана любов до України й свого народу, що пронизує його творчість, підтримує незламне прагнення українців до свободи.

Тарас Григорович Шевченко прожив лише 47 років: 24 роки перебував у кріпацтві, 10 років – на засланні, а решту життя – під наглядом жандармів. Злидні, заслання і солдатчина не зламали ні його волі, ні переконань, проте підірвали здоров’я та фізичні сили поета.

10 березня 1861 року в далекому й чужому Петербурзі перестало битися серце геніального сина українського народу. Наприкінці квітня, труну з тілом поета на руках віднесли до вокзалу й залізницею відправили до Москви, а звідти поштовим трактом до Києва. Далі пароплавом «Кременчук» прах Кобзаря перевезли до Канева. 22 травня 1861 року, виконуючи його заповіт, Тараса Шевченка поховали на Чернечій горі (нині Тарасова) поблизу Канева. Над могилою насипали високий курган, який став святинею для кожного українця та місцем пошанування для людей з усього світу.

165-та річниця перепоховання Тараса Шевченка – це не лише нагода вшанувати його пам’ять, а й обов’язок зберігати й осмислювати настанови духовного батька української нації, велич його ідей, силу й красу Шевченкового слова. Він – наше минуле, теперішнє і майбутнє, живий дух боротьби за свободу та незалежність, і символ незламності українського народу.