«Він письменник суто народний,
народний у найкращому
і найглибшому розумінні слова»
М. Рильський
Українська культура першої половини ХХ століття – великий й суперечливий період – від Української національної революції до хрущовської «відлиги». З-поміж українських письменників тієї доби Остап Вишня мав найбільшу популярність у читача, він належав до кола основних творців «Розстріляного Відродження».
Справжнє ім’я письменника – Павло Михайлович Губенко. Він вийшов з народних глибин, знав життя простих трудівників, переймався їх проблемами, жив і творив для них. 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня. За два-три роки праці гумориста він став найбільш знаним після Шевченка ім’ям. Селяни відчували у Вишні свого друга і речника. Вони розуміли цього гумориста – задля того, щоб читати Вишню, не один селянин опанував грамотність, русифіковані робітники і службовці вчилися читати українською мовою. Мов до президента, пробивались до нього з найдальших закутків країни на аудієнцію та по допомогу, вважаючи його за найпершого захисника.
Письменник працював у жанрі фейлетону та гумористичного оповідання, де ефективно користувався зброєю сатири. Але він не тільки викривач, його талантові притаманна поетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини та природи.
«Усмішки» Вишні грали неабияку роль у запеклій битві 20-х років проти агресивного російського імперіал-шовінізму. У своїй творчості він достойно продовжує й розвиває традиції української сатиричної класики, традиції Котляревського, Шевченка, Леся Мартовича і традиції народного гумору.
Життя письменника розділено на періоди: патріархально-селянське дитинство, участь Павла Губенка в Українській революції, звинувачення у націоналізмі, цькування письменника у 1930–1933 роках, арешт і перебування в ГУЛАГу, реабілітація і вимушена участь у радянській пропаганді. Така «собача доля», так Вишня ще в 1929 році назвав долю радянського фейлетоніста, адже і свою. Він намагався від неї захиститися, тікаючи то на полювання, то в письменницькі поїздки по містах і селах, то до лікарень, бо після таборів він мав низку серйозних хвороб, що врешті вкоротили йому життя.
«Воскреслий» Вишня намагався вкласти до фейлетонів неофіційне, приховане послання для читачів-однодумців і вписував у життєпис «злочини», за які був засуджений, але так, щоб було зрозуміло: «злочинів» тих він насправді не чинив і народ зрозумів свого улюбленого письменника.
У таких несприятливих творчих умовах Остапу Вишні вдається написати стільки чудових речей: «Моя автобіографія», «Чукрен», «Чухраїнці», «Львів», «Усмішки закордонні», «Дещо з українознавства», гуморески «татарської» тематики з «Кримських усмішок» та багато інших.
Вишня не мав жодної нагороди від держави, але одержав ще за життя найвищу нагороду – всенародну любов, популярність творів і невмирущу пам’ять в особі нових поколінь шанувальників його літературної спадщини.
Цінуємо українське! Читаємо українське!