Григорій, Дмитро, Орест Левицькі… Три видатні постаті зі старовинного українського роду Носів: батько, син і правнук, що зійшли на вершини світової слави. Їхня історія – це історія геніальності, відданості мистецтву, науці та Україні. Наша земля завжди була щедрою на таланти, але часто вони змушені були шукати визнання за її межами.
Така доля спіткала і Дмитра Левицького (1735-1822) – одного з найуспішніших художників свого часу, академіка, основоположника парадного портрета, якому цього року виповнюється 290 років. Навчаючись у батька – відомого київського гравера, Дмитро опановував мистецтво гравюри та живопису, допомагав у створенні графіки для Києво-Печерської лаври й розпису Андріївської церкви. Проте його талант розкрився у портретному живописі. Саме Дмитру Левицькому випала честь створити єдиний прижиттєвий портрет Дені Дідро, який великий французький енциклопедист визнав найкращим. Окрім офіційних парадних портретів, він створював і більш інтимні, зокрема, зворушливий портрет власної доньки, виконаний у народному українському стилі. У його творчості поєдналися європейська художня техніка й українська душа.
Славетний рід Ніс-Левицьких походить з Полтавщини, з маленького села Маячка. Саме звідти, у великий світ вирушив батько Дмитра, Григорій Ніс-Левицький (1697-1789) – видатний український живописець і гравер. Його ім’я золотими літерами вписане в історію мистецтва. У 1735 році він створив перший відомий рекламний плакат-афішу на східнослов’янських землях для Києво-Могилянської академії. Його гравюри до Євангелія 1737 року, київського «Апостола» 1738 року, а також до «Філософії Арістотелевої» стали справжніми шедеврами. Григорій Левицький долучився до розпису іконостаса Андріївської церкви в Києві. Його творчість стала своєрідною «лебединою піснею» української гравюри XVII–XVIII століть.
Третій визначний представник роду – Орест Іванович Левицький (1848-1922) був не лише істориком, а й археографом, правознавцем, етнографом і третім президентом Української академії наук. Народився він у Маячці, здобув освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету й володів дев’ятьма мовами. Він автор близько 200 наукових праць, серед яких «Літопис Самовидця», біографічні нариси про Богдана Хмельницького та Нестора-Літописця. Разом із Михайлом Грушевським брав участь у створенні та виданні часопису «Україна». У листопаді 1918 року Орест Левицький був одним із засновників Української академії наук, пізніше став її віцепрезидентом, а з 1922 року третім офіційним президентом. Його внесок у розвиток науки неоціненний.
Ми, нащадки цих велетнів українського духу, маємо пам’ятати й пишатися їхніми здобутками. Вони довели, що український талант не має меж, а наша культура, наука й мистецтво є гідними світового визнання.