Цікаві факти з життя

До 150 річниці з дня народження

Людський біль

цідиться крізь серце моє, як крізь

сіто, і ранить до

крові

Василь Стефаник

 

Український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик.

Творчість Стефаника – сила, сила виразу, експресії художнього слова. Максим Горький писав: « …прочитайте оповідання галицького письменника Стефаника, - прочитайте, ви побачите, як коротко, сильно і страшно пише ця людина»

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. у селі .Русові на Станіславщині (тепер – Снятинський район Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.

Дитячі роки Василя Стефаника минули в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття. Тоді ж майбутній письменник занурився у таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, селянського побуту. Бо змалечку Василько чабанував «…тут усі ходять із батьками біля землі».

У великій родині обов’язки справно виконував кожен: у Василя Стефаника було два рідні брати – Володимир та Юрій, і дві сестри – Марія та Параска. Жила родина заможно і будинок Стефаників у с.Русові стоїть і донині.

Простого мужика Василько любив більше, аніж батька. Із наймитами, які працювали у татовім господарстві, хлопчик жив у «… найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн та все, що дядьки просили. Зате вони оповідали багацько казок та показували місця, де ночують відьми, опирі, де являються мерці, а де сиділи правдиві чорти».

На освіту сина грошей тато не шкодував та у часи навчання мужицькому синові велося несолодко. Доводилось витримувати і знущання і приниження. Бо ж у галицьких ґімназіях часів Австро-Угорщини навчання тривало німецькою та польською мовами, українська перебувала під забороною.

Доля дарувала Василю Стефанику не одне важливе знайомство, у його житті з’являлися нові люди, із якими він відчував спорідненість душ: Лесь Мартович, Іван Семенюк (Марко Черемшина), Михайло Павлик, Іван Франко, Станіслав Пшибишевський, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Борис Грінченко та інші.

На зламі XIX-XX століть покутський майстер слова сягнув піку творчого злету. Одна за одною (а усього 72 новели) з’явилися пронизливо трагічні та особисто вистраждані збірки новел : «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога» , «Моє слово», «Межа». «Побожна»

У 1908 році колишній літератор стає послом Австрійського парламенту від Галіції. Із не меншою пристрастю, з якою він оживляв народний біль у новелах, депутат від Русько-української радикальної партії повсякчас надсилав полум’яні запити імперським чиновникам, відповідальним за допомогу селянству. Поле бою місця не змінювало – письменницький стіл, зброя залишалася такою ж самою – перо. . В усьому він був хазяйновитим акуратистом, навіть педантом. .

Свої принципи і погляди Стефаник відстоював протягом всього життя. Як впливовий політик, досвідчений дипломат і знаний письменник, Василь Стефаник , авторитет у нової української влади мав неабиякий. Йому навіть пропонували посісти в уряді ЗУНР посаду міністра господарчих справ. Письменник відмовився, мовляв, я – пересічний господар на власному обiйсті, то ж годі й говорити про державницькі масштаби.

Знищення національної культури, політичні репресії, перші арешти інтелігенції, заслання представників еліти, переслідування українства радянською владою.… І влітку 1929 року, коли прийшла звістка про арешт двох членів Академії і 24 співробітників ВУАН, звинувачених у належності до неіснуючої контрреволюційної організації «Спілка визволення України», Висиль Стефаник демонстративно відкликав власну кандидатуру з числа академіків ВУАН.

Аби висловити публічний протест проти сталінських репресій у Радянській Україні, у 1933 році, Василь Стефаник демонстративно відмовився від персональної пенсіі уряду УРСР – 150 карбованців. Як тільки Стефаник довідався про штучно створений голод він заявив консулові у Львові: « Не давайте мені нічого, бо я бачу, що Україна московська. А з мене ви вже москаля не зробите». Потім написав листа наркомові освіти з відмовою від пенсії, закінчивши його словами: « А прихильником Великої України я був і буду…». .

В оточенні друзів, односельців і в присутності сільського пароха 7 грудня 1936 року від серцевого нападу Василь Стефаник помер. Поховали заступника покутських селян у рідному селі. Тисячі простих людей із навколишніх сіл і міст, численні делегації городян – від видавництв, товариств, установ проводжали великого письменника , а галицькі часописи наввипередки друкували некрологи. За всю свою історію Русів нічого схожого не бачив.

Після себе Василь Стефаник залишив «люту кривавицю - біля семи десятків новел. І справді, писав мало, а написав багато, бо створене ним – велике і величне» ( Гнат Хаткевич).

«Поетом мужицької розпуки, селянським Бетховеном, півцем сілянської бідноти, співцем Гуцульщини, борцем проти соціального і національного гнету, володарем селянських душ називають Василя Стефаника» (В.Яременко).

Вислови В.Стефаника:

"Я свою душу пустив у душу народу і там почорнів з розпуки..."

"Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру... За них я буду писати і для них".

"Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові...

Шановні колеги і користувачі! З нагоди 150-літнього ювілею Василя Семеновича Стефаника, запрошуємо усіх бажаючих, після скінчення карантину, ознайомитися з його творчою спадщиною.